У ньому я бачив мусульманських велетнів-терористів, які замість динамітних шашок до пояса шахіда прив’язували великі газові балони, а маленький благодушного вигляду дідуган, стоячи на стільчику по-серед вируючої татарської юрби кричав, що йому мало шахідів, потрібно скликати національну самооборону (і чого це слово раптом згадалося), всіх татар озброювати і різати мов баранів усіх, в кого коси світліші за шатена.
Потім уві сні я піднісся над майбутньою Україною, і побачив, що зліва нас підпирає мусульманська Европа, справа ісламська Московія, а в дупу знову дихає могутня Порта. І тільки в болотах півночі ще тьмяно виблискує каганець бацьки Лукашенки. І мені стало дуже незатишно.
Згадав мої колишні відвідини Ай-Петрі. Тоді неможливо було ступити кілька мет-рів по плато, щоб на тебе тамтешні азіати силоміць не вдягнули якусь вошиву татарську шапку чи блохастий халат. Не можна було відбитися від запрошень покуштувати (звісно ж за чималі гроші) напівзгорілого татарського хліба, ліпленого брудними руками та пече-ного в покритих сажею відкритих печах, не чищених з часів Гірея І.
Пригадалися жалі однієї дівчини, яка мала необережність піднятися на Ай-Петрі без супроводу чоловіка, і яку татари силоміць посадили на коня і на вітрі «катали» 15 хв., а потім вимагали за «задоволення» чималу суму. Тодішні мої враження від відвідин гордої скелі виявилися вкрай зіпсутими тою татарською метушнею.
Затим пригадалися застереження мого супровідника про те, щоб не затримуватися на вокзалі Сімферополя, щоб не потрапити під «збір данини» з пасажирів татарською бандою.
До чого це я? А до відповіді на вічне сакраментальне питання наших патріотів: що вище – нація чи раса і за що варто боротися. Адже тільки сліпий в Криму не бачить загро-зи від організованого, по-середньовічному жорстокого до тих хто стоїть на їхньому шляху, татарського середовища. На жаль, часи коли УНА-УНСО проголошувало: «Крим український, або безлюдний», згадується тільки як приємний сон.
Бо українські націоналісти проголошують зараз інші гасла, палять у Бабиному яру знамена із нашим споконвічним Свастям та влаштовують у Криму побратимські акції із татарами. Засліплені ненавистю до міфічного москаля (бо про їхні акції проти реальної політики Кремля чомусь не чути), вони з готовністю виступають на боці організованого (абсолютно незаконно) татарського середовища.
Ще покійний В. Чорновіл пригрів у Рухові Рефата Чубарова, який допоки в Криму йшло по-їхньому, виступав українською мовою із державницькими гаслами. І лише зараз, коли українська Держава вперше проявила себе державницьки, інтелігент Чубаров зірвався на крик, перейшов на російську мову і жодним словом не обмовився, проте, що він проти мобілізації татар у бойові озброєні загони, які пускатимуть кров нам, слов’янам. Також пригадалася інформація про польові табори націоналістичного «Тризуба», в яких в Криму вишколювалися молоді татари.
Роздумовуючи над темою далі, пригадав і подарований мені років десять тому значок. На одному із таборів «Пласту» були присутні смуглявенькі гості з Криму, які обдаровували нас, українців, своїми сувенірами. Серед них комусь попадалися блакитні значочки із золотистою «Тау» – знаком ханської династії Гіреїв, який є і на прапорі нинішнього незаконного Меджлісу.
А мені тоді дістався інший значок – кругленький, з червоним тлом, великим золотистим півмісяцем та виючим вовком. Уже тоді я подумав, що колір та півмісяць якось пов’язані із Туреччиною. І лише згодом зрозумів, що той значок був емблемою «Бойс-курте ісламі» – «Сірих вовків ісламу» – турецької терористичної організації, яка: а) уже відтоді мала представництво в Криму; б) мала стійкі зв’язки із українським націоналістичним середовищем. Вони очевидно передалися у спадок від тих українських патріотів, які були здружилися із татарами підчас таборування у ГУЛАГах.
І тепер ці старі сентименти грають із нашою державою злий жарт. Адже практично усі політичні сили, які позиціонують себе правими, націонал-демократами вважають татар своїм найпевнішим союзником у Криму. І якби це було просто недалекоглядністю окремих організацій, то з цим ще можна би було миритися. Але проблема в тому, що так звана, українська Правиця від часів президентства Ющенка вхожа у владу і намагається свої сентименти впроваджувати в життя.
Згадаймо часи скороминучого і ганебного урядування Кримом ген. Москаля та А. Матвієнка, пропозиції щодо майбутнього татар Б. Тарасюка, тощо. Завдяки старанням Правиці при Президентові існує постійне представництво кримських татар, а в середовищі націонал-демократів пульсує думка зробити Крим татарською націонал-культурною автономією – як превентивний захід проти зазіхань Московії.
Чомусь нікому із переконаних націоналістів і на думку не спаде, що татарської національної автономії не може існувати в принципі. Адже останні – мусульмани, а значить належать до єдиного ісламського народу. Мусульманські народи, як відомо, не зациклюються на націях, а без зайвих комплексів вважають себе монолітною паствою, чи точніше буде сказати воїнством, пророка Могамеда. І тут, як кажуть, нічим не допоможеш. І скоординовані бунти мусульман усієї Европи (в тім числі і України) підчас скандалу із карикатурами на Могамеда – тому яскраве підтвердження.
А ще одне підтвердження – домінування серед Кримського мусульманського духовенства вахабітського напрямку, духовних наставників ісламського тероризму. А де вахабіти, там фанатичні ісламісти, там закриті таємні організації, заклики до халіфату, відмова від асиміляції та інші середньовічні радості. Більше того, десь рік тому і ЗМІ була просочилася інформація про відкриту, публічну діяльність в Криму осередку міжнародної ісламістської організації, яка всюди в світі заборонена, як терористична. І це об’єктивна реа-льність, про яку давно волає незначне число українських патріотів, яких на жаль не чують «борці за національну Україну». Хоча, будь-хто, хоч трохи об’єктивно підійшовши до справи прийде до висновку про те, що в Криму розкручується Косовський сценарій.
По пунктах він зводиться до того, що на предвічну слов’янську землю масово завезли мусульман-албанців. Далі під прикриттям ООН, і інших парамасонських глобалізаційних структур довели їх до чисельного переважання. Наступний крок – проведення референдуму із відомим наперед результатом. І все – Косово може побути кілька років під міжнародним протекторатом – щоб склалися нові злочинні схеми переправи до Європи наркотиків із Азії. І завершальний крок – приєднання провінції до Західної маріонетки – Албанії.
Історичний парадокс у тому, що підкорення території шляхом завезення поселенців-колонізаторів дуже давній маневр москвинських ханів-царів: починаючи від заселення Сибіру і закінчуючи колонізацією козацьких земель Таврії приблудами німцями. Заселення Криму московітами за радянських часів абсолютно вписувалося у стару імперську схему. Тепер вона працює проти самих московитів.
В Криму схема точно та сама – під приводом депортації з півострова неіснуючою чужинською державою 200 тис. татар [Малий етнополітологічний словник, с.55] уже наша незалежна держава планує завести із Узбекистану до півтори мільйона азіатів. Тобто, практично кожен кмітливий узбек, що здогадався купити собі довідку про те, що він кримський татарин, має право поза конкурсом отримати не тільки українське громадянство, а й ласий шмат землі на південному березі.
Причому, що в цій ситуації цікаво – жоден із депортованих татар, які як відомо є степовим кочовим народом, «не жив» у степовому Кримові – всі (півтора мільйонів осіб) виключно на південному морському узбереж-жі. Я сам їдучи степовим Кримом бачив запустіння, яке там існує. Землі неміряно, хоч гектарами роздавай, та чомусь на неї татари не претендують. Бо ж її, землицю, обробляти треба, ходити за нею від зорі і до зорі. А де ви бачили, щоб татарин працював. Звісно легше приймати туристів у хатинку на узбережжі та швендяти цілий день пляжами: «Шаурма, хачапурі, пахлава медовая».
Щоб легітимізувати необґрунтовані претензії татар на узбережжя, спритні Тарасюки-Чубарови-Костенки навіть псевдонаукову аргументацію придумали. Мовляв татари в Кримові корінний народ. Відколи він став корінним, чи не відтоді, як знищив корінних каріїмів. Чи може копнемо глибше, коли корінними в Криму вважалися германці візіготи.
Чи підемо ближче, коли Тмутараканським князівством правив Мстислав (брат Ярослава Мудрого), який перший носив титул Rex Russiae – Король русів. Чи може згада-ємо геть близьку історію – коли Севастополь ставав городом руської слави. В честь неї навіть пантеон героїв навколо морського музею є. Тільки прізвища там уже справді руські – Тищенко, Шевченко, Димченко, Кішка (славетний козак-характерник). Бо славу ту творили українці-мореходи.
Та ми відволіклися. Щоб поставити крапку у суперечці кому належав, і кому має належати Крим, ми нагадаємо перший із достовірних переписів населення півострова. А саме йдеться про перепис за 1666 рік (тоді Московія ще була васальною власністю Кримського хана – до 1701 року), зафіксований у хроніці Челябі. Тоді в Криму жило 1120 тис. осіб із них 920 тис. козаків-українців, 130 тис. татар, решта – інші народи. [Іванченко Р. Історія без міфів, с.438]
Тому підстав для реальної українізації Криму більш ніж достатньо. Як і необхідності. Адже, якщо держава не поставить на місце розгулявши татар ми уже скоро можемо мати і своє Косово. А цього б дуже не хотілося.
P.S. Декому може здатися, що автор ллє воду на російський млин. Та таке може прийти в голову тільки тим, хто не читав моїх статей про московитів. Останні в Криму не менший геморой для українського патріота ніж татари. Але про це іншим разом.
